Історія села

Історія  села  Лісогірка

Городоцького  району  Хмельницької  області

Ген- ген, за даллю тисячоліть, о тій порі прадавній, на правому  березі  річки Смотрич,  гуляли  на безмежних просторах табуни  білих  диких  коней. Паслися посеред степової ковили, пили воду з річки, мчали, наполохані звіром  або  людиною через пагорби, долини, пущі…

Ні, то не просто красива довільна вигадка. То цілком реальна картина, змальована в хроніках  знаменитої  «Історії»  давньогрецького мандрівника й історика Геротода.

Територія  сучасного села  була заселена з давніх часів, про що свідчать виявлені тут рештки  знаряддя праці доби міді  ІІІ  тисячоліття  нашої ери, а поблизу села -  залишки  черняхівського  поселення, на якому досліджено гончарну піч. 

У суспільстві  черняхівського населення   відбувся великий суспільний розподіл  праці - ремесло відокремилося від  землеробства.

Населення  добре знало  залізоробну справу, гончарне виробництво, ювелірне ремесло. Тут з’являються привозні предмети побуту.

Перша  письмова згадка про  Лісогірку  в  історичних джерелах  належить до 1392 року, коли  литовський  князь Федір Коріатович передав село польському  шляхтичу   Бедриху.

В селі Лісогірка жила проста  селянка  на  імя  Людмила.  Рід її був бідний, кріпацький, але  краса дівчини затьмарювала світ. І ось один панич на ім’я   Віполь  не встояв  перед красою   простої дівчини  і між ними  розгорілося палке кохання.   Шляхтич одружився з простою  селянкою, не відмовився від своєї  любові. Але польська шляхта  не допустила, щоб вельможний пан  жив з простою селянкою.  Молоду пару було знищено ( спалено на вогнищі) на  Лисій горі, але їхнє світле кохання залишилося  в пам’яті людей.

В  кінці  ХV  століття поселення отримало назву  Людвіполь – на честь  Людмили  та Віполя.

Село Людвіполь  належало до Городка,  в 4  верстах від нього при річці Смотрич.

В 1795 році на  березі річки Смотрич  в  Людвіполі  було побудовано  кам’яний   млин, який зберігся до нашого часу і є культурною спадщиною  села.

В 1816 році   паном  Таратикою  в селі  було збудовано маєток, який отримав назву  «Басарабська  кукурудза». Для того, щоб сховати свою сім’ю від небезпеки, з підвалу  приміщення  було прокопано  підземний хід, який виходив за межі села, в ліс.

 На початку  ХХ століття  маєток  передали під школу, яка діє по даний час.

В 1834 році  в селі оселився такий собі міщанин  на ім’я  Гершун. Він досить добре  оволодів  торговельним ремеслом. Створив таку собі  Корчму. Зі всіх  округ  з’ їзджалися  до нього за товаром. Наприкінці  1846 року  село Людвіполь  змінило назву  на  Гершенівку.

Після смерті  міщанина    село Гершенівка   змінило назву на Людвіполь.

Постановою  Ради Міністрів  УРСР  в 1934 році  була створена    Людвіпольська  сільська  рада, яка знаходилася   за адресою:  село Людвіполь  Городоцького  району  Вінницької області  .

 В 1937 році  Городоцький район  було відокремлено від  Вінницької області  і прикріплено до Кам’янець - Подільської  області.

В селі  утворено колгосп  « Червона  Нива».

Минали роки, десятиліття, тисячоліття, багато поселень виросло протягом  віків. А село, мов на долоні, у голубому серпанку  вимальовуються чіткі  лінії його.

В середині    ХХ  століття, з 1947 року   село знову  отримало назву  Лісогірка.   Сама назва  села складається з двох  слів «ліс»  і «гірка».  Це говорить про те, що тут горбистий рельєф місцевості.

Ще досі збереглися старовинні  частини села, такі як: Садиби, Гадовщина, Винниця.

Історія походження   частин села:

Садиби   -  від слова садиба, яка виділялася жителям під забудову;

Винниця  - від слова вино, так як на цьому участку села  колись був винний завод;

Гадовщина-   назва пішла від прізвища одного із  жителів, який жив там сам на околиці села.

В 1954  році  колгосп « Червона Нива»  перейменовано  на колгосп ім.. Дзержинського, який  проіснував до 1 квітня 1960 року.

1 квітня 1960  року колгосп  ім.. Дзержинського  реорганізовано  в відгодівельний  радгосп ім.. Жданова, який існував до 1995 року.  

В 1995 році радгосп реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство ім.. Шевченка, землі якого розпайовано  між пайовиками в кількості 520 чоловік.

З 2001 року  на території села  Лісогірка  немає  сільськогосподарського господарства.  

В 1997 році  в селі Лісогірка   збудовано та відкрито   Українську  православну церкву Московського патріархату  Архістратига  Михаїла.   

Найбільшим надбанням  нашого села є  талановиті  люди. За будь – яких часів , грізних чи спокійних, трагічних чи радісних -  люди працювали, мріяли, народжували дітей та відроджували  спустошене смутком  і війнами рідне село.

Серед наших земляків  є знана  людина  в галузі освіти, а саме :

Професор  Київського   Національного     університету Ім. Т.Г. Шевченка, член Національної  спілки  письменників  - Задорожна Людмила Миколаївна. 

                                          Млин
Історія 

Нині млин майже не працює. Приміщення перебувває на балансі сільської ради, а обладнання в 90-х роках після розвалу місцевого колгоспу взяв в оренду місцевий житель Микола Бутеєць. Він працював у мельником і добре знається на мукомельній справі. Каже, що у попереднього мельника були документи, у яких значилося, що млин збудований у 1795 році. Але імені будівничого не пам’ятає ніхто. Не згадала його навіть найстарша жителька села 96-річна Ольга Карвацька. «Ми жили зовсім близько біля млина – згадує Ольга Іванівна – Малими бігали туди за борошном. Пам’ятаю, тодішній власник, старий і добрий єврей, завжди брав нас на руки, пригощав чимось смачним. Частенько ми збирали муку і носили додому, мама пекла з неї пляцки». Тепер жінка, тримаючи на руках свого праправнука, згадує ті часи, коли млин ще працював на воді. Заради цього змінили навіть русло річки Смотрич. За словами Ольги Іванівни, млин перевели на електроенергію у 70-х роках, коли електрика для селян коштувала одну копійку. «Той млин давав борошно найвищого ґатунку, – каже бабця Оля. – Він годував увесь район і навіть область. Працював він повільно, тому в селі завжди були черги із підводами. «Пам’ятаю, поблизу млина жив пес, який час від часу крав з підвод рукавиці, упряж, батоги, і все приносив додому, – згадує жінка. – А ще колись спіймала біля млина величезного коропа, який заплутався у турбіні, що подавала воду до млина». Зі старезним млином пов’язано чимало історій кожної із сімей у Лісогірці. Хтось призначав там побачення, ще хтось прогулював уроки, а ще хтось – навчався людяності.

 Станіслав Сітарчук згадує, що під час війни у млині господарювали німці, мололи муку для потреб своїх солдатів. «У нас у селі німців було небагато і вони місцевих жителів не ображали, навпаки, більш агресивними були наші люди, – каже Станіслав Йосипович. – Німці тут повністю освоїлися: засівали поля, збирали врожаї, а нашим людям, які працювали на землі, платили високу зарплатню марками». Вони були вихованими, згадує чоловік, людяними, нашим ще вчитися і вчитися від них треба було. Може саме завдяки німцям у нас і зберігся цей млин під час війни, адже вони тримали дисципліну, каже чоловік. «У нас був спеціальний агрегат, який налагоджував механізми на усьому обладнанні, адже воно німецьке, – згадує пан Станіслав. – Саме тому наш млин давав найкращу муку на всю область». Нинішній господар устаткування Микола Бутеєць каже, що мука була найвищого ґатунку і називалася «три нулі мука». 

Для того, щоб повернути сьогодні млину минулу славу, потрібно багато грошей. «Нинішнє устаткування годиться хіба що для того, щоб змолоти пшеницю на корм для худоби. А нещодавно, після буревію, який пронісся селом, у млині погоріла уся проводка. Тепер млин годиться хіба що для фотографів чи режисерів для зйомок оригінальної картинки. Бо, якщо дерев’яну підлогу початку минулого століття і кам’яні, майже метрової товщини стіни ще можна десь в області віднайти, то старезне німецьке мукомельне обладнання – це майже унікальний експонат.